Це була вже не перша їхня зустріч, коли вона намагалась його повернути. Ніла навіть не думала про то, що колись зробила Елю боляче своїми словами про нового свого хлопця. Вона навіть не задумувалась над тим, чому Ель почав так поводитись з нею. У Ніли в голові й на устах ввесь час була одна лише фраза: "Ти ж мене любиш..." І посмішка-спокусниця, яка колись звела Еля з розуму.

Але він тепер не купувався на Ніліни зачіпки, він твердо вирішив покінчити з нею раз й назавжди (хоча на душі скреблися коти, Ель справді продовжував любити Нілу, але до тої любови додалась ще й образа на зраду, що породжувала ненависть до об'єкта нещодавнього обожнення). Тому сьогодні Ель й прийшов на цю зустріч. Останню їхню зустріч. 4ever and ever and ever...

Сяяло сонце, літо було в самому розпалі й Ніла, знаючи якою вона найбільше подобається Елю, не без своєї жіночої звабницької кмітливости одягнула вишиту сорочку жовто-сонячного кольору, підперезану вишитим паском (який Ель колись подарував їй на Різдво), і червону спідницю, що сягала ледь нижче колін. З її вуст не сходила сяюча посмішка. Колись саме в таку Нілу Ель й закохався.

Але вси підступні пляни Ніли так й не здійснились - на її намагання чмокнути Еля хоча б у щічку він просто відступив назад, простягнувши їй руку для рукостискання; на вси слова про колишню й теперішню її любов до нього Ель взагалі, насвистуючи, роззирався по сторонам, розглядаючи перехожих... Булдя-яка Ніліна спроба розбурхати в Елеві колишні почуття натикались на гранітну стіну байдужости. Ель навіть на звичайні слова дружньої розмови був скупим як ніколи...

Зі сторони ця пара виглядала як хлопець і дівчина, що вже давно разом, які після чергового загулу дівчини вперше (випадково) зустрілись у місті й тепер застата нагарячому блудниця змушена задобрювати свою другу половинку, якій то всьо вже поперек горла стоїть...

Насправді,всьо майже так й було, якщо не звертати уваги на то, що Ніла й Ель не були разом вже майже три місяці.

Дув легкий вітерець, перехожі снували туди-сюди, поспішаючи у власних справах, дзвеніли трамваї й гули автівки. А Ніла продовжувала "виливати душу" Елеві, якого вже почали бісити її слова.

Завтра йому треба їхати у справах до Херсону, квитка на руках він не має, а в літню пору ві Львові їх досить важко дістати - вси їдуть на море. Й вони мали б поїхати за тиждень-другий на море, де Ніла ще ніколи не була, якби ще билу разом...

Раптом Ель не витримав, повернувся обличчям до Ніли, навіть якісь півкроку зробив у її сторону, й, перебивши її любовну тираду, ледь не кричачи від люті та образи, почав сповідати їй свою душу. Ель, душачи сльози десь глибоко в собі, зізнався Нілі в тому, що досі її ніжно кохає, що досі бачить її уві снах й більшу частину його думок наповнює саме вона - Ніла; але разом із тим він не може їй більше повірити у "якусь там твою любов", він не може більше бути з нею разом, очикуючи на удар в спину будь-якої миті, він не може дати їй чергового шансу на виправлення, бо "скільки їх може вже бути?" Він просто не може, хай навіть і хоче...

Довівши свою палку промову до кінця Ель, відчуваючи, що зараз із його очей пирснуть сльози відчаю, сказав Нілі: "Па-па... Ан, ні - точніше, прощавай...", розвернувся і пішов у напрямку залізничних кас, жодного разу так й не озирнувшись... Великі гіркі сльози скочувалися Еліними щоками, але їх ніхто, крім нього, не помічав, бо небо раптово затягнули великі хмари, з яких посипав рясний дощ. Це сталося саме тої миті, коли Ель сказав коханій своє останнє "Прощавай". Відразу гримнув грім, ніби сповіщаючи кінець ще одного нещасливого етапу в житті Еля, з яким він щойно розпрощався, ставлючи у ньому крапку...

Від сьогодні Ель заживе новим життям: спокійним, розміреним і сповненим позитиву... Так він собі думав, ідучи під дощем сліз і сльозами дощу...

Хоча, всьо наше життя - це лишень наші власні ілюзії...

Триває завантаження...