Автор: beglov
Назва: На перешкоді сну

Я не розумію жодного їхнього слова. Що їм від мене треба? Чому вони так багато говорять? І де моя тиша? Я хочу спати. Я дуже втомлений.Кожна моя клітина валиться з ніг від втоми. А вони не відпускають мене, – все говорять і говорять. Мабуть, хочуть щось мені сказати, пояснити. Вже розмахувати руками почали. А я не здатен збагнути жодного слова. Злипаються очі. Марю лише одним – тепла постіль... Один проникливо дивиться мені в очі, кладе свої руки на мої плечі, несильно трусить мене. Його уста відкриваються, з них злітають якісь звуки. Вони розколюють неіснуючу тишу на тисячу неіснуючих шматків. Їх багато, цих звуків. Але я не можу виокремити серед них бодай одне слово, все зливається в один безбарвний потік, пролітає повз вуха, не зачепивши глибоко схованої за втомою свідомості. Я отупіло дивлюсь на нього, він продовжує говорити. Врешті в нього здають нерви, він різко підводиться на ноги, відходить в інший куток кімнати, розпачливо береться руками за голову. Мені його навіть трохи шкода, попри те, що я втомлений і дуже хочу спати; але я не розумію, чому він так засмучується. Тепер за справу береться ще одна. Вона підсідає до мене на диван. Бере мої руки у свої, співчутливо дивиться мені в очі і лагідним голосом щось говорить. Я зостанніх сил намагаюсь не заснути. Її голос мені подобається, його навіть приємно слухати, хоч я і не розумію того, яку інформацію він несе. Вона теж поволі виходить із себе, мова її стає різкішою. Мої очі мимоволі заплющуються, вона трусить мене за плечі, злегка тріпає по щокам. Я через силу втуплююсь у неї повністю відсутнім поглядом. Вона ще трохи говорить, а далі теж не витримує, – різко підводиться, щось кричить і грюкає кулаком по столику. На якусь мить западає мовчанка. Її порушують інших двоє. Вони навперебій кидаються словами. Їх голос різкий і неприємний, я не хочу їх слухати. Я їх не розумію. До моєї голови закрадається різкий біль. Я відводжу погляд у вікно. Падає сніг. Снують нечисленні перехожі. На фоні неба різко виступає собор. Я бачу, як з нього виходить кілька людей. Проїжджає авто. Із будинку, який розташований навпроти, вийшла якась дівчина. Їй в обличчя вдарив порив вітру. Вона, зіщулена від холоду, намагається щільніше загорнутися в одяг, неначе може заховатися від снігопаду; швидко кудись дрібодить. На подвір’ї біля собору – ворони. Бачу їх невиразно – кілька маленьких чорних цяток. У скверику біля собору голі дерева і лавки, заметені снігом. Мені б поспати. А ці двоє продовжують говорити, сидячи навпроти мене на стільцях. Інші двоє, він і вона, стоять біля протилежної стіни і тихенько про щось там шепочуть. Теж підходять до мене і знову починають говорити. Їх глоси впиваються у мій мозок, голова наповнюється болем по вінця. Голоси різкішають. Біль посилюється. Очі злипаються. Я відкидаюся на спинку дивана, от-от засну. Але мені не дають цього зробити, торсають за плечі, знов і знов щось пояснюють. Я і досі не збагнув ще жодного слова із їх галасливих розмов; здається, неначе ми розмовляємо різними мовами, хоч досі я завжди їх розумів. Вони, всі четверо, поволі впадають у нерви. Їх голоси все різкішають і різкішають. Вони бризкають слиною. Вони кричать. Я берусь за голову. Я затуляю руками вуха і заплющую очі. Крик проникає всередину моєї голови і ріже, пиляє мій мозок. Я пронизливо кричу. Вони замовкають. Западає нетривка тиша. Вони впиваються у мене поглядами. Я обводжу кожного своїми запаленими очима. Намагаюся бодай так виклянчати у них трохи співчуття. Вони мене не розуміють, як доти я їх. Ми мовчимо, – нарешті вистраждана тиша, хоча й не тривала. Я заплющую очі й уявляю ліжко, постіль, тепло, спокій. Різкий біль в голові. Я боюсь нею поворухнути. Таке враження, що в мене замість черепа розпечене залізо, і при найменшому порухові мозок доторкається до нього, завдаючи мені нестерпного болю. Біль повсюди. Уся кімната сповнена ним. Ці четверо – теж втілення мого головного болю. Вони призначені мені за катів. Вони не відпускають і не хочуть, щоб я спав. Знову! Вони знову починають говорити. Говорять довго. Першою не витримує вона. Щось кричить. Довго кричить. З інтонації розумію, що хоче мене образити. Але слів збагнути не можу. Вона ходить кімнатою туди-сюди. Раптом бере до рук якусь вазу і жбурляє додолу. Звуки брязкоту розкраюють мій мозок навпіл, я тихенько стогну від болю. Інші троє на мить замовкають, а потім підводяться і теж починають кричати до мене. Я хочу спати. Я боюсь поворухнути головою Втома стала мною, а я нею. Ще раз дивлюсь крізь вікно. Снують люди. Проїжджає трамвай, зупиняється. Одна зграйка людей виходить, інша заходить. Всі поспішають, всім є куди йти, всі задоволені своїм клопотом. Ці четверо кричать, а я дивлюсь у вікно і намагаюсь не збожеволіти. Вони підступили впритул до мене і не змовкають. Раптом я починаю їх ненавидіти. Вони – єдине, що стоїть на заваді моєму сну. Мої почервонілі від безсоння очі намагаються передати їм мою ненависть. Вони цього не помічають і продовжують галасувати. Тоді я встаю і рушаю в сусідню кімнату. Мене вже абсолютно не хвилюють оті четверо. Вони не давали мені спати. Вони не хотіли зрозуміти, що я втомлений, що моя голова тріщить від болю. Я нашвидкоруч роздягаюсь і розстелюю постіль. Все – зараз я засну. Зараз закінчаться біль, втома, галас. Заплющую запалені червоні очі. Засинаючи, чую, що ті четверо продовжують галасувати у сусідній кімнаті.

Додано - 19-09-2007

Додати коментар