Марина Павленко: «Дитячій літературі бракує мови»

Марина Павленко - відома українська письменниця, що пише і для дітей, і для дорослих. Цього разу попиваємо каву і мило бесідуємо саме з цією непересічною особистістю.

- Пані Марино, чим ви пояснюєте свою любов до написання саме дитячих творів?

- Я б не сказала, що я люблю писати лише дитячі твори. Однак часто ми себе не відмежовуємо: де ми дитина, а де – вже дорослі. В дитинстві ми мріємо грати в дорослі ігри. А у дорослому житті хочемо побути дітьми, тому коли ця дитячість бере верх, то хочеться написати щось для дітей. 

- Кого з дитячих авторів Ви полюбляли читати у дитинстві?

- Насамперед, класиків. Це звичайно був такий традиційний дитячий набір – твори про Карлсона, Мері Попенс. Книжок було безліч. Їх неможливо перечислити. Також виходив такий журнал «Малятко». Вечорами батьки нам читали навіть Шевченка. Ми теж його любили. «Лісову пісню» Лесі Українки ми малі – я із сестрою – теж сприймали на ура.

- На вашу думку, чи змінилась дитяча література за п’ять останніх років, оскільки зараз більше дітей мають доступ до комп’ютерів? У них змінилися розваги, вони мають дещо інші смаки...

- Дійсно, я згідна з тим, що література має мінятися, має враховувати те, що життя йде вперед. Але, я думаю, що вона має посісти оту так звану «золоту середину», коли в чомусь залишатися непорушно традиційною, зокрема в канонах літературних, бо книжка, мені здається, ніколи не відімре. Мені здається, що книжка – це те, до чого докладаєш трохи більше зусиль, і тому вона залишає більше вражень у житті.

Діти, які «сидять» в комп’ютері? Я не знаю, чи їм буде що згадати після дитинства. Книжка – завжди яскравий спогад. 

- Чи має дитячий автор враховувати ці зміни? Можливо, слід вигадувати нових, незвичних героїв? Тобто якщо раніше діти читали про Домовичка, то, можливо, зараз вони вимагають більш нереального героя?

- Безперечно. Сюжет має бути, як на мій погляд, динамічнішим, уже відмирають ті сюжети, які починаються з тридцятої сторінки. Але разом з тим треба зберегти і художню мову, і образність. А щодо Домовичка, то, на мій погляд, навпаки сьогодні, в час такої урбанізації та комп’ютеризації, саме Домовичок – дуже актуальний герой. Це те, чого мені здається, якраз і не вистачає – Домовичка, такого домашнього, світлого, теплого..

- Чи є у вас ідея стосовно того, як книжка може конкурувати і перемагати у цій конкуренції комп’ютер чи телевізор?

- Думаю, що щодо перемогти, то навряд чи вона його повністю переможе, але баланс безперечно мусить бути. Щодо ідей, то насамперед – книжка має бути цікавою, сучасною, актуальною. Все одно, книжка – це щось окреме, вона залишиться. Справжня художня книжка завжди буде конкурувати. Приміром, на Заході, де розвинутий Інтернет, книгарень теж повно. Чи, скажімо, різдвяні подарунки. Книжка займає одне із перших місць серед таких подарунків.     

- На вашу думку, чи достатньо в Україні дитячої літератури?

- Як на мій погляд, тут не можна теж однозначної відповіді дати. Те, що багато зараз книжок, то це однозначно. Форум видавців у Львові, що проходить у вересні, показує, що видавництв зараз більшає і більшає, і видань – більшає і більшає, тобто нібито вибір є. Але, як на мій погляд, кількість поки що не завжди відповідає якості. Тому що якісна книжка – вона у всьому  – і художність, і мова, і сюжет. А зараз дуже багато недбалих перекладів, зокрема русизмів. Але я думаю, що з часом співвідношення кількості і якості прийде.  

- На вашу думку, чого зараз бракує українській дитячій літературі?

- Саме мови. На жаль, часто українська, зокрема дитяча мова, зводиться до сюсюкання. Як на мій погляд, це має бути дуже проста і легка, індивідуалізована мова. Цього і не вистачає. Часто канцеляризмів дуже багато у дитячих книжках. Діти розмовляють так, ніби вони читають протокол якогось засідання. Знову ж таки – діти так не розмовляють, тобто жива, жива мова, і саме українська, це один з чинників, якого бракує. А також і оформлення, і цікавого сюжету, і сучасних героїв, і трошки моралізації, хоч це зараз не в моді, але дитяча книжка, думаю, сьогодні має мати підтекст. Дуже, до речі, прихований. Відвертий дедуктивізм  зараз тільки шкодить.         

- Чи не слід більше перекладати, адже одне покоління, тобто діти з різних країн мають виростати на одній літературі?

- Я не думаю, що вони мають на одній літературі виростати, але однозначно треба більше перекладати. Звичайно діти мають орієнтуватися – знати і шведську, і німецьку, і італійську літературу. Так як і хочеться дуже, щоб й інші діти, з інших країн знали українську літературу.

- Як ви ставитесь до шаленого захоплення «Гаррі Поттером»?

- Немає однозначного ні негативу, ні позитиву. Я думаю, що все позитивне він зробив. По-перше: показав, що книжка існує, що читати навіть модно якоюсь мірою. Моя дочка перечитала всі томи «Гаррі Поттера» з шаленим інтересом, і я не вважаю, що це погано. 

- А щодо ваших книжок. Хто є вашим першим критиком? Чи бували такі випадки, що діти, почитавши ваші казки, просили щось змінити, або реагували так, що ви самі щось переробляли, додавали?

- Насамперед, перші мої твори взагалі читав мій золотий, незабутній тато – Степан Павленко. Який, на жаль, так рано відійшов у вічність. Тепер естафету, так би мовити, перейняла мама Ольга Павленко, але вона з точки зору мови більше дивиться на мої тексти. А критиком вже сюжетних перепитій є моя старша дочка – тринадцятирічна Оля, вона постійно дуже вимогливо ставиться до всіх сюжетів. Не раз бувало, що вона каже: «Ні, мамо, це не годиться, тепер так не говорять, не роблять, це буде нецікаво!». І коли навіть ось ці «Миколчині історії», за які я отримала Першу премію у «Золотому лелеці», яке заснувало видавництво «Грані-Т», починалися з такого оповіданнячка, то моя дочка прочитала його і сказала: «Ой, таке дуже гарне, не знаю, чи ти втримаєш рівень, якщо будеш продовжувати писати його довше, бо тут все так сконденсовано». Але згодом вона схвалила, визнала, що втримаю рівень у довгій повісті. Це найвища похвала для мене.

- До речі, раніше ви друкувались в інших видавництвах, чому зараз обрали «Грані-Т»?

- Це взаємне обрання – вони обрали мене, я обрала їх. Я друкуюся і зараз в інших видавництвах. Але з «Грані-Т» приємно співпрацювати, вони коректно поводяться з людьми. Це дійсно потужне видавництво.

- Пані Марино, ви родом зі Львівщини. Як часто тут буваєте?

- Так, я родом з Львівщини. Прожила тут два своїх перших роки, які у моїй пам’яті дуже-дуже слабко збереглися, але саме місце, де я народилася, залишається для мене, можна навіть сказати, святим, Батьки, до речі, тут не народилися, вони за розподіленням вчителювали на Львівщині. Львів називають столицею книги, для мене вона – духовна столиця України. Хоча частіше, на жаль, доводиться бувати в Києві. Кожен приїзд сюди для мене – свято. Львів – це суцільне свято і казка.



Довідка JeyArt

Марина Павленко народилася 30 березня 1973 року в селі Старичах Яворівського району Львівської області. У дворічному віці переїхала з батьками на Черкащину. Здобула вищу педагогічну освіту в Уманському державному педагогічному інституті (нині — університеті) імені Павла Тичини. З 1995 по 2000 роки працювала вчителькою початкових класів Уманської міської гімназії. З 2000 року — викладач кафедри української літератури й українознавства Уманського державного педуніверситету імені Павла Тичини. Кандидат педагогічних наук, доцент, автор багатьох наукових публікацій, методичних рекомендацій «У країні Лісових Дзвіночків» (2002) і монографії «Тичининська формула українського патріотизму» (2002), за яку удостоєна літературної премії «Благовіст». Упорядник спогадів про Павла Тичину «З любов’ю і болем» (2005). Має багато публікацій у періодичній пресі, мистецьких часописах («Березіль», «Кальміюс», «Дзвін», в тім числі у тих, що видаються за кордоном: вірменському — «Гарун», в італійському — «Артекультура», в німецькій «Соборності»), альманахах та колективних збірниках. З 1997 року член Національної Спілки письменників України.

Переможець кількох літературних конкурсів, у тім числі: «Гранослов» (Київ, 1996, 2002); «Привітання життя» (Львів, 1996); конкурсу Української бібліотеки у Філадельфії (США, 1998); конкурсу на кращу поему, присвячену річниці незалежності України (США, 2000); «Смолоскип» (Київ, 2000, 2001, 2002); „Коронація слова» (Київ, 2004); Світової федерації українських жіночих організацій (СФУЖО) (Канада, 2005); Всеукраїнського конкурсу сучасної новели імені Валеріана Підмогильного (2006); конкурсу для літератури дітей та юнацтва «Портал» (2006); міжнародного конкурсу ім. Богдана-Нестора Лепкого (Львів — Париж — Цвікау, 2007); Лауреат літературної премії «Благовіст», українсько-німецької премії імені Олеся Гончара й літературної премії імені Михайла Чабанівського.

Основні твори: книжки поезій: «Бузкові зошити» (1997), «Чар-папороть» (2002), «Душа осики» (2006); книжки «дорослих» оповідань «Як дожити до ста» (2004), удостоєної Міжнародної недержавної україно-німецької премії імені Олеся Гончара; романи для підлітків «Русалонька із 7-В або Прокляття роду Кулаківських» (2005) (ця книжка разом зі збіркою «Як дожити до ста» удостоєна премії ім. Михайла Чабанівського 2006 року) й «Русалонька із 7-В та Загублений у часі» (2007); книги казки «Півтора бажання (Казки старої Ялосоветиної скрині)» (2007) та «Домовичок із палітрою» (2007).

Софія Кних, для JeyArt

Додано - 11-04-2008

Додати коментар