Альбій Шудря: «Ми заздрісно дивимося на майбахи, а щастя ж не в цьому!»

Література буває різною. Якось Марія Матіос в одному зі своїх інтерв’ю сказала, що для нашої з вами країни потрібні всякі книжки – як ті, що можна поставити на «високу полицю», так і ті, що призначено «для мас». Можливо, саме через ті прості масові видання люди у своїй більшості й привчаться читати.

Важко визначити, на яку полицю слід поставити «журналістські романи». Вони, журналісти, наче й працюють для найширшої публіки, але ж в свої «фулвершни» намагаються вкласти таке, що здатні зрозуміти далеко не всі.

Але, як говорять, «не в тім печаль». Можемо потішитися – українські книгарні поповнилися ще однією книгою – романом «кримського гуцула» Альбія Шудрі «Албі Бек».

Альбій Шудря живе у політично нестабільному Криму, в Севастополі. У рідному Косові буває нечасто, але таки буває. Тут він виріс, має багато друзів і приємних спогадів. Цього разу Альбій приїхав сюди презентувати землякам свою книгу, яка вийшла торік і була надрукована у Дніпропетровську. Свій перший літературний твір автор назвав «Албі Бек».

Така асоціація зі своїм іменем у нього виникла під час миротворчої місії у Косово. Тоді він жив у штабі НАТО в одній кімнаті з британським підполковником. Альбій мав от-от повернутися в Україну, готував усі необхідні документи, як завжди, виникали якісь складнощі — він то їхав зі штабу, то повертався назад. Щоразу сусід-британець зустрічав його словами: «О! Албі бек» (Альбій повернувся). Тоді й пригадалася знаменита фраза Термінатора «I’ll be back» (я повернуся).  Автор книги вважає, що символічний зміст цієї фрази закодований у його долі. 

Альбій Шудря — журналіст з багаторічним досвідом. Він був в епіцентрі багатьох важливих подій. Це той випадок, коли журналістика полягає не у перефразовуванні прес-релізів, а в роботі, діяльності і навіть якійсь ідеології.

— Ваш рідний Косів першим побачив книгу «Албі Бек»?
      
— Ні. Вона вже була презентована в Севастополі, Сімферополі, у Києві та Львові. Але я не міг оминути Косова, бо тут народився і ріс, тут набирався вражень, тут виник мій потяг до музики. Я визначив  жанр книги як іронічний «журналістський роман». Розповів про те, що мені довелося побачити під час служби на флоті і роботи в ЗМІ. Моя книга – це спроба провести читача власним життєвим шляхом, нахабно підштовхуючи його до думки, що цей шлях є цікавим, унікальним і в чомусь може стати повчальним.

— Як сприйняли появу вашої книги у Криму?

— Для Севастополя це був шок – вийшов україномовний роман! Відомо ж, які там думки і настрої панують. А ще дратувало опонентів те, що в книзі йдеться  про сучасні події, зокрема про те, що відбувається у Криму, в Косово, у Грузії. Це якраз ті теми, які російські ЗМІ подають упереджено, а населення Криму віддає перевагу саме російським ЗМІ. На Інтернет-форумах були відгуки: «Він не наш, треба його на дошку ганьби повісити». Але це й добре! Якщо книгу не помічають, значить, вона нікому не потрібна. Якщо ж навколо неї виникають суперечки, то це зацікавить читачів, і вони захочуть її прочитати. А ще я знаю п’ятьох мешканців Севастополя, які за свого життя не прочитали жодної української книги. А мою прочитали. Думаю, вже заради цього варто було її написати. 

— Про що книга?

— Це художній, а не документальний твір. Написав про те, що бачив, пережив, пропустив крізь себе, про те, що запам’яталося і вразило. Кілька розділів присвятив Косову. Хотів описати рідне місто під якимсь неформальним кутом. Тоді в Косові «гриміли» «Гуцули», під впливом яких багато молодих людей брали в руки гітари і викрешували з них якісь звуки. Все це народжувало нову Україну, бо в тих піснях були українські слова, модерновий звук, потужна енергетика, які вели молодь уперед.  Багато розділів розповідають про мої враження, отримані під час перебування у «гарячих точках». Такі нюанси, штрихи, я сподіваюся, допоможуть ліпше зрозуміти, що там відбувається  насправді.

Я був у Шотландії,  брав участь у навчаннях, які проводилися під прапором НАТО. Українська морська піхота діяла пліч-о-пліч  з французьким легіоном. Я бачив прекрасні шотландські краєвиди. Були висадки з моря, з вертольотів... До чого я все це веду? Зараз якесь дивне життя. Ми заздрісно дивимося на «майбахи» і «мерседеси». Я ж вважаю, щастя не в цьому. Ні за які гроші не можна купити собі такий «тур» у житті, в якому я побував.  Мені пощастило отримати неповторні враження, тому своє життя не поміняв би на інше.

— Ви намагалися з’ясувати, що таке НАТО і «з чим його їдять». З’ясували?

— Зараз багато говорять про те, що наші державні очільники підписали листа про приєднання України до Плану дій щодо набуття членства в НАТО. І всі заметушилися — ну, це вже ми вступаємо в НАТО.

Уявіть собі, що ви хочете продіагностувати свій автомобіль, щоб з’ясувати, на якому обладнанні його ліпше ремонтувати: японському чи німецькому. Оцей План дій, на мою думку, — це своєрідне «обладнання», за допомогою якого можна підняти нашу країну до вищих стандартів. Доцільно робити це на найкращому устаткуванні, яке вже давно випробуване і добре себе зарекомендувало. Звичайно, НАТО – не ідеальна структура. Таких просто не існує. Але. Ми можемо не любити митника, ДАІшника чи стоматолога, та якщо хочемо зробити своє життя комфортним, без них не обійдемося. Це моя особиста думка.

— А як у військових колах України сприймають намір політиків вступити в НАТО?

— Військові звикли виконувати накази. Якщо сказали А, треба казати і Б — далі має бути за алфавітом. Їм говорили про те, що треба дотримуватися відповідних стандартів, вивчати іноземну мову. Вони їздили на навчання, набули чималого досвіду, який можуть  застосувати на своїй Батьківщині. Але через те, що наші політики спрямовують політичний вектор України у різні боки, крокують то вліво, то вправо, в результаті країна тупцює на місці. Ми вже тисячі років отак тупцюємо. Давайте нарешті підемо.

— Ви досвідчений журналіст, співпрацюєте з П’ятим телеканалом, Бі-Бі-Сі. Чому не повернулися в цивільне життя, чому й досі у військовій формі?

— Так склалося. Я був одним з найпереконаніших пацифістів у нашому училищі. Всі казали: «Ну, цей точно звільниться». Але вийшло так, що всі мої однокурсники пішли в бізнес, а я і досі служу. Іронія долі.

— Що відчували в «гарячих точках»: адреналін чи страх?

— Звичайно, страшно. Коли ти йдеш кудись і усвідомлюєш — там може сидіти снайпер. Ти не знаєш, який у нього сьогодні настрій, натисне він на гачок чи ні. На твоєму шляху трапляються мінні поля. Їх розміновують, але коли йде дощ, міни вимиває, вони перекочуються. Я бачив, як шматувало ноги деяким бідолахам. Весь час поряд з тобою — пістолет «макаров». Звичайно, спочатку холодок був. Але поступово і до цього звикаєш, знаєш, що є відповідні заходи безпеки, намагаєшся їх дотримуватися.

А взагалі, саме там, у «гарячих точках», я зрозумів, що найголовніша зброя для миротворців – вміння спілкуватися з людьми. Якось у Грузії ми здійснювали патрулювання. Слід зазначити, що ООНівські спостерігачі, згідно з мандатом, не мають зброї. Ми просто спостерігали, щоб грузини і абхазці не вводили додаткові сили у відповідну зону, бо можуть розпочатися провокації — у когось нерви не витримають, і конфлікт знову спалахне. Ми знали про випадки, коли грабували людей, брали в заручники, вимагали мільйон доларів викупу, утримували тижнями в горах. І от якось до нас підійшла група людей. Хтозна, з якими намірами. Могло трапитися різне. Тоді я і зрозумів: головне — бути доброзичливим, торкнутися теми приємної і важливої для свого опонента. А з кавказцями треба говорити про батьків, про гостинність, про традиції — і відчуваєш, що крига в їхніх серцях тане. Закінчився цей випадок так: ми разом випили чачі, сказали кілька тостів і розійшлися, як у морі кораблі.

Коли повертаєшся з таких «гарячих точок» додому, деякий час залишаються якісь неприємні звички. Наприклад, їдеш кудись, виходиш на узбіччя, ступаєш на траву і мимоволі починаєш шукати у ній... міни. Хоча ти вже давно в Україні і приїхав на природу шашлики смажити... Але з часом і це минає.

кавувала Аліса Мудрицька, для JeyArt

Довідка JeyArt

Альбій Леонідович ШУДРЯ

Народився 4 травня 1965 року у м.Косові. Після закінчення середньої школи  рік працював на турбазі «Карпатські зорі» — «водив табуни туристів», грав у неформальній, як тепер сказали б, міській рок-групі. В 1987 році закінчив факультет журналістики Львівського військово-політичного училища, який готував журналістів з погонами для Збройних Сил СРСР. Перше місце служби – Тихоокеанський флот, місто Совєтская гавань, Сахалінська флотилія. Служив там п’ять років. Після появи на карті світу держави Україна написав рапорт і перевівся до Військово-Морських Сил України, у місто Севастополь. Працював у прес-центрі ВМФ України. Пізніше перейшов на роботу у газету «Флот України», в якій працює і досі, в даний час обіймає посаду заступника редактора. Носить звання капітана 1 рангу. 

Брав участь у кількох миротворчих місіях. У 2001 році поїхав у Косово (колишня Югославія), представляв Україну в коаліційному прес-центрі НАТО. Прослужив там рік. Повернувся на Батьківщину і через рік поїхав у Грузію, де був прес-офіцером військового контингенту місії військових спостерігачів ООН. Брав участь і висвітлював у засобах масової інформації навчання «Північне сяйво», які проводилися під егідою НАТО в Шотландії. В них брали участь українські морські піхотинці.

Незвичне для українського вуха ім’я Альбій подарував синові батько. Леонід Шудря був освіченою і начитаною людиною, захоплювався античною літературою і назвав новонародженого  ім’ям, яке мав поет Древнього Риму Альбій Тібул.

Додано - 13-02-2008

Додати коментар