Три рази, коли мене не було

МЕНЕ НЕМА - 1

Я – вежа. Височезна, міцнюща вежа, чий вершочок губиться далеко в хмарах. Мої маленькі віконця розташовано по спіралі – у мене всередині сходи, які розділяються нечеличкими кімнатками щотриметри. Віконця лише ззовні здаються маленькими. Насправді ж, коли подивитися у них зсередини, видно на багато кілометрів вперед.



Колись в мені бували воїни – вони оброняли своє місто. А ще бували воїни з жінками – вони кохалися. Бували також й інші люди – кожен займався тим, чим вважав за доцільне займатися у вежі. Тепер вежі нікому не потрібні. (Лиш пам’ятки архітектури, які то тут, то там завалюються. До речі, чула десь, що старезні (переважно XIV століття) споруди завалюються переважно вночі. Чому – невідомо. Напевно, так легше помирати – вночі, коли ніхто не бачить. А зранку, коли тебе знайдуть і почнуть розкрадати на стіни і бруківку, тобі буде байдуже). Але я – вежа, яка стоїть. І яка пам’ятає на своє лихо про усіх воїнів, жінок, вечірніх пасажирів електротранспорту, археологів, голів комісій, зляканих гомосексуалів, п’яненьких священиків, самогубців, поетів, шизофреніків, міліціянтів, дітей, синтетиків, які ходили мною вгору-вниз. І найгірше, що я не знаю, коли з тим всім завалюся. Сподіваюся хоча б, що вночі.

МЕНЕ НЕМА - 2

Я лечу в авто на величезній швидкості. Повз мене пролітають вогні великого міста поетів, алкоголіків і покинутих дружин. Дорога – як плівка аудіокасети на перемотці – крутиться, крутиться, крутиться! Все ідеально просто і ідеально беззмістовно! Усе моє життя зараз звелося до цієї єдиної точки – простоти і беззмістовності. Місто – це точка відліку багатьох подій, життів і завершень. Зараз, коли моє авто розрізає спокійний сенс (чи видимість сенсу = «права клавіша миші => создать ярлык») цього міста своїми вишневими боками, а я у цьому авті слухаю гучну і малозрозумілу музику, чітко відчувається, що боятися за себе – порожньо. Це тупо, принаймні у цьому місті – місті творців, страждань, псевдотворців і псевдостраждань. Я вмикаю свою музику (малозрозумілу) на повну гучність і на повну гучність вмикаю себе (малозрозумілу) – святу і справжню, найпершу з усіх, кого народило і кого забере назад це місто. Старі стіни, високі вікна, за кожним з яких тече чиясь життєва історія. Дорога. Дорога. До-ро-га. Ага! То ж кожна людина, що пішки вертається додому, - це цілий і особливий світ. Окремий, але часто не виокремлений. Я можу зійти з розуму від усвідомлення того, що кожен з усіх, кого я бачу за межами мого авто, - то не декорація. То велика круговерть відбутого і прийдешнього. Я зараз крутіша за шаманську сальвію! Ось: уявляється планета, усі шість мільярдів людей, кожен з яких – окрема круговерть. Планета стає сонцем, лиш замість вогню – життєві історії, життєписи, прожите. Це божевілля! Їх безліч! Я не можу, моїх ресурсів (і навіть прихованих!) не вистачить на те, щоб порахувати всіх тих 6 000 000 000! А ВОНИ Ж УСІ ЖИВІ!!!
І я натискаю на гальма. І тоді все стає звичнішим. Вогні зупинилися, двигун зупинився. І тільки я не зупинилася. І ще шість мільярдів. Велика-велика божевільня, у якій дуже важко знайти свій куток...

МЕНЕ НЕМА - 3

Нікого насправді не існує поза мною. Я – точка відліку. Малесенька, але обов’язково присутня. Без мене тут неможливо. У цьому світі. З мене усе починається і на мені усе закінчується. Я сама вигадую присутніх і відсутніх у моєму житті людей. Я сама вигадую зв’язки з ними: розмови, прогулянки, секс, траву, відчаї, ворожнечу, порожнечу, втечу тощо.
Ха! Мене тішить це усвідомлення. Усвідомлення того, що я – обов’язкова умова їхнього існування. І коли у своїх втіхах я дотікаю до розуміння того, що без мене не буде лише мого світу, стає просторо. Ось так – безмежно просторо, руками не охопити! Навіть поглядом. Навіть подумки. Бо, блядь, розумієш, що світ – це килим, витканий з багатьох світів. А ти в ньому – лише точечка, лише ниточка. Але ж, курва, обов’язкова і необзідна! Без кінця і краю той килим. Я б навіть сказала, що то килимова доріжка. От тільки не до кінця зрозуміло, хто і куди іде по цій доріжці. Але чи варто це розуміти? Може, варто просто знати, що хтось і кудись іде по цій доріжці. Бо просто так треба. Ура!

Ваша Ганна Вдруг
(фото - Роман Цимбалюк)

Додано - 30-09-2008

Додати коментар