Абзац про Вдячність

зараз коли вечір піднімає свої вітрила, а холодні вітри близької ночі надувають їх, щораз більшим бажанням заснути у затишному ліжку власного дому, після міцного чаю з великою ложкою меду, коли досхочу надивився в темне дно горнятка, коли ноги самі несуть тебе, мов зачаровані, коли втома виводить на твоєму обличчі майже сардонічну посмішку; зараз, коли твої думки не в силі піднятись до глибини абстрактних схем, коли вони оминають сірі ріки клопотів, коли просто йдуть поряд з тобою, як тіні, в момент, коли ритмічний аксідджаз густішає наче непідробний гарячий шоколад, тоді ти умиротворено дякуєш Всевишньому, що мав сьогодні цей день. І на душі робиться тихо і спокійно, як на озері після літньої грози.



Плесо рівне і гладке мов дзеркало. Скоро ти торкнешся його, спершу поглядом... тоді пальцем, а тоді пірнеш вниз головою, змиваючи з себе цей день та омиваючись у водах сну.

.......

тут тихо і немає нічого. навіть пам*яті. бо випірнеш сухим, навіть не здогадуючись про своє підводне плавання. забудеш про день. бо розпочнеш новий, який теж провокуватиме тебе на вдячність....

Додано - 29-03-2008

Додати коментар