Про попсу і про брехню

Коли я слухаю музику в маршрутці, то від мене сахаються бабусі. Бо з навушників лунає якась незрозуміла какофонія бульдозерно-тракторних гітарних рифів і гарчання яке б мало бути вокалом. А мене пре!

А от поп-музику не люблю. При чому не через те, що внаслідок будови мого мозку, мої альфачастотні ритми резонують з чимось важчим. Просто не люблю коли мені брешуть. Жахливо не подобаються ці рафіновані "почуття", якими нас годує радіо і телебачення.

Для мене процес творення хіта виглядає приблизно таким чином. Сидить собі якийсь "поет-пєсєннік", якому далеко за сорок і думає над текстом "про любов" для якоїсь юної німфетки. Крім нього є ще композитор, ознайомлений з тим, що людям подобається. Він клепає якусь не надто складну для сприйняття, актуальну мелодію, яка б могла легко зачепити слухача.

Потім це все попадає до самого виконавця, з яким працює купа людей, які говорять як стати, куди подивитись і якою частиною тіла дригнути, в той чи інший момент, для кращого ефекту. І все це для того, щоб на черговій "Пєсні года", захекана "звізда" розказувала про те, як вона "прочувствовала етот тєкст".

І мені чогось від того гидко. Так само як від соєвої ковбаси, пива з порошку і симульованих оргазмів. Бо чому про нещасливе кохання двадцятирічної дівчини я довідуюсь зі слів сорокарічного мужика?

Не люблю коли мені брешуть, а моя правда чомусь ховається за ревом гітар. І виривається криком з грудей. Бо важка правда і музика важка.

Слухати: Ill Nino "This Is War".

Додано - 24-02-2008

Додати коментар