Неправильні люди

Щоб пізнати макросвіт, слід пізнати мікросвіт. Так казав Сковорода. Пізнаю щодня свій мікрокосм. Принаймні, намагаюся пізнавати. А взагалі таке саморозкопування дуже небезпечне. Для саморозкопувача в першу чергу. Воно ж потім болить! Болить, пече, роз'їдає. Знати правду про себе і про інших, бачити її і тут, і там, і отам - це тортури. Видається часом, що люди забули про те, що вони - люди.



Ранок

Я знову їду у переповненій маршрутці. Біля церкви заходять шестеро чоловіків, про щось говорять, сміються. Видно – вони з однієї будівельної бригади. Ну, принаймні, мені так здалося. Усі у чорних шкіряних куртках. Четверо – у чорних в'язаних шапках. Двоє – у чорних «воровках». Далі вигадую сама собі. Приблизно так...

Усі вони під час святкувань, коли збирається «вся велика родина» співають «Куру-Чеботуру». По закінченні тих співів лиця їх стають простими і натхненними – вони торкнулися до вічного, вони зберігають народні традиції, вони, зрештою, виконують свій обов'язок. Усі однаково.

Коли сусіда чи родич встановить собі пластикове вікно, вони зачнуть шукати гроші на те, щоб і собі встановити. Ні, не задля комфорту. І не для того, щоб «впустити в кімнату сонце». А тому, що так є. Аби було «як у людей».

Їх плітки – несмачні. Зазвичай вони крутяться навколо одних й тих самих осіб. Так зручніше. Вони пліткують тільки через те, що звикли. Ну ж мають вони когось осуджувати!

Вони, може, не погані, не злі, не підлі. Однак, знаєте, краще б були злими, аніж однаковими. Бо, видається, вони й до церкви ходять, бо «всі пішли і я пішов»...


День

Виходжу до центру подихати повітрям і випити традиційного горнятка кави - без неї до мене вже фізично не приходять ні натхнення, ні сили до роботи. Гарна звичка, нє?

Дивлюся на небо, на будинки, на брук, на людей. Вітаюся з містом. Тоді вже йду до кав’ярні. Дивно – моє улюблене місце майже завжди вільне. Цього разу також. Поки п’ю свою порцію американи, оглядаю публіку, що на обідню пору дуже відрізняється від «цільової аудиторії» цього закладу. Літні жінки з масивними прикрасами на шиях і вухах. Свої берети і шапки вони не знімають – зачіски нема. А без зачіски на люди не показуються. Знімають лише шуби й пальта, однак не вішають їх на вішаки, а кладуть біля себе – щоб не вкрали.

Мені і смішно, і сумно дивитися на те, як ці жінки п’ють свою каву. Так, наче усі на них дивляться. Підозрюю, чай з великих горняток вдома вони тримають спокійніше і впевненіше. При цьому можуть й жестикулювати, і спертися до стінки, і помішувати вечерю для своїх домашніх. Чому ж зараз їх руки трусяться?

Вони бояться бути висміяними. А відтак, либонь, бояться бути самими собою. Це зле. Їм простіше бути такими як всі – а для цього користуватися якимись десь колись почутими правилами етикету. Недоречними ні тут, ні, на мою думку, будь-де.


Вечір

Вечір проводжу на роботі. Маю велике щастя у вигляді ненормованого робочого дня. Виходжу до нашої імпровізованої кухні нагріти води для чаю. Охоронець дивиться новини. Країни міркують про визнання незалежності Косова. Палестина міркує, як би то без Ізраїлю оголосити про власну незалежність. Україна щодня спростовує незалежність свою.

Війни, конфлікти, розколи, вбивства, кризи, стихійні лиха, епідемії, рак молочної залози, танці з зірками, неврожай, реформи, євробачення, збочення, Нострадамус, теракти, акти, генофонди, відсотки, статі, статті, статки, статуси, голодування, голод, блокування, відновлення, замовчування, прямі ефіри, перевибори.

З телевізора отримуємо величезний потік інформації. Безнадійної і безнадійно непотрібної. Чому?

Тому що щоб пізнати весь світ, слід пізнати свій світ:) Телевізор – це навіть не посередник. Але ми його дивимося. Щоб знати – як там у інших, як там у всіх інших, як там у всіх.

Зазирніть, любі мої, до себе всередину. Там набага-а-а-а-ато цікавіше) Однак попереджаю: такі досліди можуть принести багато проблем. Бо дуже некомфортно знати правду, коли інші її не знають. І знати не хочуть.

Завжди ваша Ганна Вдруг

Додано - 20-02-2008

Додати коментар