Сучасне мистецтво як криза жанру

Сьогодні в Україні, як і в цілому світі, є своя когорта «митців». Причому вони виникають то тут, то там - на телеекранах, шпальтах газет та журналів. Виникають періодично, причому ця періодичність росте в геометричній прогресії.



Складається враження, що в нас (як і в них), крім різних андруховичів-дерешів-пєлєвіних-бравнів, немає абсолютно нікого. Формування нової «еліти» пост-пост-пост-модерністів охоплює все і вся. І немає краю цьому ганебному процесу. Чому ганебному? Тому що за словами про всебічну демократію (ох, як я не люблю цей термін!) і свободу слова, свободу ідентичности ховається... знову закабалення. Щоправда, цього разу не так тіла, а розуму і душі.

Чому я не можу слухати чи бачити того, що я хочу? Чому мені знову тулять постійні бойовики і детективи зі всіх боків? Невже, крім депресії і екзистенційно-модерністських, ідей не залишилось нічого такого, що навчало б жити по-людськи? Або хоча б не вчило того, що жити в нас дуже важко. Важко настільки, що основне - це нахлятися, накуритися, потусуватися в клубах з обов'язковим вживанням якоїсь фігні.

Ну і як не згадати про безперестанне вихваляння у фільмах, на сторінках книжок абсолютної відсутности почуттів, заміни їх на тупу тимчасову закоханість, яка проявляється тільки через ерекцію та оргазм (після одного вечора в ресторані).

Революція свідомости людей, яка почалася із затискання в стереотипах затягнутої на той час «порядности», досі не закінчилась. Треба було б дійти до логічного висновку про те, що не можна забороняти людям думати по-своєму щодо різних сфер життя (секс, політика, музика) і на цьому закінчити. Натомість представники «інтеліґенції» (спеціяльно в лапках, бо вони і це слово знаходяться дуже далеко одні від одного) - в тому числі мистецтва - перейшли до пропаганди не свободи, а єдино правильного способу мислення - повної розкутости, свавілля, невпорядкованого хаосу.

Зараз літератори не стали вільнішими ні за соцреалістів, ні за західних митців, що працювали до 50-60-х років. Вони просто стали на місце тих ідеологів правильного «затишшя». І створили свою правильну ідеологію постмодернізму (або багато «пост»). Немає значення, чи твір літературний, образотворчий, гарний і несе в собі щось корисне для людей. Має і далі значення персональне бачення «ґеніїв» нашого часу.

Сучасне загальне мистецтво настільки стало схоже на систему радянської номенклатури, котра декларувала свободу людини, а сама жирувала, що звичайним новітнім творцям культури (бо так їх і треба називати) навіть не треба лізти кудись вгору - всі місця вже позаймали певні письменники, режисери (в Україні їх взагалі на пальцях перерахувати можна).

Але суть проблеми не в цьому, бо вони самі в тому не винні (можливо). Суть у тому, що немає поштовху до популяризації будь-якого прояву «не такого» мистецтва. Те - якесь примітивне. Те - взагалі маразм. А правильне - те і те. Причому цей факт проходить без примусу. Ми самі - творці нашого обмеження.

Ви за подальшу деградацію нас у нашому культурному середовищі? Я - ні.

Максим Колиба, поет
(фото - veer.com)

Додано - 17-02-2008

Додати коментар