Я біля себе

Відпустило. Це слово стукотіло копитами в голові, коли я їхала у маршрутці, зовсім не запряженій кіньми, за місто. Не знаю, з чого було так добре, з чого відчувалася якась внутрішня полегкість. Просто стало просто – усі символи і образи останнього тижня ставали все більш символічними і образними. А потім взяли й розвіялися. Мене більше не б’є тобою. Дякую і на цьому. Відпустило. Відпустила.



Намагалася зрозуміти, чому так самі по собі, без моїх потуг і бажань, бліднуть ревнощі, розвіюються. Не можу – якісь відповіді у вигляді раціональностей, зрозуміло, приходять в мою голову, але це все не те. Може, все стається з того, що я відчуваю Свободу? Свою свободу – тиху і категоричну, передправдну Свободу себе як тотально одинокого елемента Буття? Свободу найвідкритішу – „Ласкаво просимо!” Однак Свободу усвідомлену – ми завжди самотні, навіть тоді, коли поруч хтось є. Ой, Володимире Степановичу! Як часто я згадую зараз Ваш „момент тотальної свідомості”!

Я сама-самісінька у цьому голодному світі. Усе, що в мене є мого, належить тільки мені. Усе чуже, яке я б хотіла мати біля себе, мені не належить. Треба якось це завжди розуміти – у будь-яких життєвих ситуаціях. Коли тримаєш біля себе когось (навіть найкоханішу людину!), ти стаєш особою з претензіями на право власності. Ти хочеш володіти тим, що тобі не належить. Краса вся насправді не у цьому. Краса у іншому – в усвідомленні щастя від наявності точок дотику. Коли розумієш цю наявність (а ще – її минущість) і приймаєш її зі всіма так званими плюсами і мінусами, стає просто. І просторо.



Я любила і люблю тебе. Напевно, ота кульмінація, через яку я накоїла багато дурниць, через яку поламала мною ж збудований побут, через яку пішла прямо, впевнено і без дороговказів, стала тріщинкою на моїй зашкарублій оболонці, через яку я змогла зрозуміти, хто, що і де: ось я, ось моя любов, ось світ. Тішуся тепер тому, що розумію, бачу і знаю, що відбувається зі мною. Я люблю ці наші з тобою точки дотику. Вони – єдина територія, яку можна вважати спільною.

Краса в тому, щоб жити – не забороняти розвиток по інерції від своїх імпульсів, не відмовлятися від звичного, не боятися но-во-го, не вигадувати роверів. Хто сказав, що я не маю права кричати, ревнувати, відвідувати МакДоналдс, насолоджуватися з Кустуріци, плакати з Земфірою, дивитися на пальці водіїв таксівок? Чому це я не маю права жити, як я собі надиктую? Я можу робити це все. Бо це все – моє. Я можу любити так, як мені хочеться: страждаючи, радіючи, вбиваючи, вмираючи, насолоджуючись!

Просто тепер я ще й можу спостерігати за собою збоку – іронізувати, дати пораду, посміятися. Я можу пояснювати собі, що відбувається. І ще яможу пояснювати собі, чому відбувається саме так. Це такий цікавий експеримент – бачити себе зі сторони. Дозволяти собі все і спостерігати за цим збоку. Я собі подобаюся. Може, так колись і збожеволіємо разом.

Ваша Ганна Вдруг
(фото - kasanok)

Додано - 09-02-2008

Додати коментар