Контактна інформація
Починати з нами
Додати до улюблених сайтів
Jey

Вхід/вихід
Новини і огляди: львівські | фестивалі | люди | ексклюзив | шоу-бізнес | кіно | ще новини | Всі новини rss каналом
Nota Bene: на каві | ця.людина | місце.події | варто знати | хтоЄхто | АРТ-довідка
Народна творчість: література | фотогалерея | афіша
Блоги: Ганна Вдруг | kanifol | kasanok | Максим Колиба | Андрій Стрехалюк | Олександра Личак | Маріанна Піцишин

Новини:
 
  Статті

Починати, очікуючи на Ґодо

У мене є добрий друг. Він любить кучеряве волосся і Львівський академічний театр імені Леся Курбаса. Я теж. Напевно, саме з цих двох нагод ми з ним і дружимо. Зійшлися за інтересами, так би мовити... І от нещодавно сиділи ми з ним у дуже симпатичному пабі з назвою „Корзо” та й міркували над тим, з якої вистави варто було б починати відвідувати цей театр. Було схоже на складання екскурсійного маршруту – починати слід тут, а закінчувати... А закінчувати цю подорож, як на мене, не варто.



Якщо людина непідготовлена і молода, то стартувати на шляху у пізнанні високого їй слід з чогось простенького (але при цьому не низенького). Відтак, до прикладу, захоплення літературою слід втілювати, оминаючи на початку „Сто років самотності” Маркеса або „Дванадцять обручів”Андруховича. Бо твори ці мають в собі купу метарівнів і підтекстів, змістів і месседжів, які можуть заплутати, народити невірні висновки і взагалі відбити бажання. І хоча у кожного „це відбувається по-своєму”, я переконана, що правило „градус можна тільки відвищувати” діє всюди. Навіть у нашій з вами екскурсії.

По великому рахунку, починати Театр Курбаса для себе можна з чого завгодно. Адже робота цього колективу полягає не у примітивному реалістичному відтворенні драматичного тексту на сценічному просторі. Навпаки. Кожна вистава – це пошук, шлях, пізнання і самопізнання. Це школа Васільєва, тренінги Ґротовського, тексти Платона, Сковороди і Кліма в одній посудині. Це провокації Кучинського і реакції простору. Лабораторія, якщо хочете. У кожній другій пресовій згадці про курбасівців так і пишуть: „Театр, аналогів якому нема ніде в Україні”. Кожна вистава – це, грубо кажучи, звіт про духовну діяльність актора, режисера, колективу. Це звіт про вміння чути і артикулювати енергію. Це вміння бавитися цією енергією, ковтати її великими ковтками, вдихати на повні груди. І видихати.

Виходиш із цього театру не порожнім. Ти стаєш тим, кого долучили до ритуалу, до закінченості і довершеності, до організованого рою крапок над „і”. Найпростіші наслідки – відповіді на власні внутрішні питання глядачів. Зрештою, людина і звертається до мистецтва, як на мене, тільки тоді, коли в її середині чітко окреслюються питання, що не дають спокою. Однак.

Візьмімо пересічного глядача (одразу зауважу, що термін „пересічний глядач” використовуватиметься мною далеко не в негативному значенні). Для нього, як мені відомо з власного досвіду, вистави можуть грубо поділятися на два типи – такі, після яких ідеш вулицею з квадратною головою, і такі, після яких кути на цьому квадраті трошки обтесані. Ще існує комедія-водевіль на дві дії „Ханума”. Але то не Театр Курбаса, і взагалі – не театр.



Тож, якби мене запитали, з якої вистави слід починати знайомитися з Театром Курбаса, я б із впевненістю відповіла: „Починайте, любі мої, з Мангеттену за Інґеборґ Бахман або ж з „Очікуючи на Ґодо” за Семюелем Беккетом!”

Все просто – у цих роботах львів’ян простежується сюжетність. Худкерівник Театру Володимир Кучинський відносить їх до так званого перехідного періоду (так, наскільки я розумію, він називає пору, коли відбувається зміна „вимог часу”, які слід відчувати, творячи). Тоді одні теми стають, грубо кажучи, класикою, а інші дозрівають для втілення. В такий час чітко окреслених „вимог” не існує, але світ все-одно провокує – від цього втекти не можна (і не варто). І як відмовитися від реагування на такі провокації?

Так говорить Кучинський, хоча вистава „Очікуючи на Ґодо” створювалася без його участі. У цьому матеріалі автором режисерської провокації є директор Театру Олексій Кравчук. Власне, ця трагікомедія на дві дії створювалася тоді, коли худкерівник шокував багатьох, написавши заяву на звільнення за власним бажанням. Цілий рік Кучинського не було у Театрі, однак Театр працював. Курбасівці, навідміну від багатьох інших колективів, не розбіглися, не почали заламувати руки і давати гучні інтерв’ю – вони продовжували працювати. Відтак, і це симптоматично, стає зрозумілим, що Кучинський – не Жолдак. Останній часто говорить про те, що актори – це лише пластилін, який він використовує для реалізації себе як режисера. Це також стиль роботи, який має право на існування. Однак.

Можемо зробити висновок, що у львівському Театрі Курбаса діє не сліпий „закон авторитету”, а ідеологія і методологія. І діють ці координати не формально, а по-справжньому. Доказ цих моїх красивих слів – вистава за Семюелем Беккетом „Очікуючи на Ґодо”. Тут гарно втілюється поняття „театр абсурду”. Втілюється так, щоб бути зрозумілим навіть для найбільш невтаємничених.



...Двоє волоцюг зустрічаються ввечері, щоб разом дочекатися міфічного Ґодо, котрий обіцяв прийти – котрий обов’язково, зрештою, прийде. Прийде і, безсумнівно, змінить їх життя. Причому, тільки на краще. Треба просто трошки потерпіти, почекати, погаяти час... А Ґодо, любі мої, не приходить. Замість нього на місці зустрічі часом з’являється такий собі Поццо зі своїм тяглуєм. Кумедний і наївно-жорстокий (а від цього – неприкрито самотній) Поццо у виконанні Олега Цьони – окрема історія (як і всі персонажі у цій виставі), яка часом знаходить точки дотику з окремими історіями волоцюг. І з окремими історіями кожного глядача. Поццо, невідомо чого, намагається розважити своїх випадкових знайомих, навіть пояснює їм природу сутінок. Чи не через те, що таким чином намагається втекти від власної самотності? Від неї, як відомо, не втечеш, проте всі ми регулярно і безґлуздо вигадуємо „план пабєґа”. Далі Поццо „потрібно йти”. І волоцюги залишаються самі. І так щовечора. А Ґодо все не приходить...

Так і ми з вами, любі мої. Так само, як ті волоцюги. Щодня проживаємо чималий шматок життя, чекаючи поки хтось прийде, щось зробить і буде нам добре. Згадуємо напіввигадане чи напівдомальоване минуле, вимріюємо собі безхмарне майбутнє. І забуваємо, що живемо ж ми тут і зараз. І ніде і ніколи по-іншому. Ми ображаємося і депресуємо, неусвідомлюючи, що самі і є творцями і „продюсерами” своїх образ і депресій. Для переважної більшості з нас завжди винен „хтось” і змінити хід подій може також „хтось”. Однак, коли ми чекаємо на того „когось”, самі ми перетворюємося на „нікого”. Коли ж нам вдасться перетворити того відповідального „когось” в самих собі на оте „ніхто”, тоді ми зможемо жити по-справжньому.

Поццо – не випадковий персонаж (випадкових або „допоміжних” персонажів у справжньому театрі взагалі не буває, пам’ятаймо;). Він постійно мандрує, постійно змінюється зовні і постійно вигадує собі нові обставини. То він багатий і успішний, то сліпий і немічний. То його тяглуй Лаккі вражає своїм надприроднім вмінням думати, то мовчить і мовчить. То одне, то інше. Впізнали? Замість відчути і змінити життя в основі, ми змінюємо антураж, „рюшечки”, вигадуємо обставини, у яких нам буде зручно оминати власну правду.

Прийняти. Прийняти, заспокоїтися і усвідомити. Ось що треба зробити усім персонажам п’єси Беккета. Ґодо не прийде. Не тому, що драматург жорстокий, і не для того, щоб залишити post-інтригу. Ґодо не прийде, бо його не існує. Бо навіть коли здається, що ось він – тут! – насправді перед нами Поццо. Чи хто-небудь інший.

Сартр, говорячи про Свободу, завжди згадував про Відповідальність. І найпершочерговішою відповідальністю, за Сартром, є відповідальність перед самим собою. Ми стаємо вільними, коли самі за себе відповідаємо. Коли, зрештою, самі собі дозволяємо і самі себе змушуємо бути вільними. А чи не є Свобода найбільшим щастям? Діяти так, як хочеться, бути таким, яким є. Коли ж ми чекаємо на Ґодо, ми – залежні. Зовні – від Ґодо, насправді – від самих себе.

...Словом, ви ж зрозуміли, так? Усі вистави варті уваги. У кожній є структура, ритуал і месседж. Є ще багато-багато всього-всього. Однак „...Ґодо” видається мені однією з найпростіших до розуміння. Тому свою екскурсію до лабораторії курбасівців, слід починати саме з цього матеріалу. Мабуть, через присутність сюжету – це ж наче стержень, на який завжди легше накидати кільця висновків. А висновки з’являться – у цьому я впевнена.

Ваша Ганна Вдруг

Додано - 09-02-2008

Додати коментар

 
Блоги
львівські:
¤До Львова везуть Контрабас
¤Афіша Львівської філармонії на березень
¤Лінія втечі тішить новим трибютом. Тепер The Prodigy

фестивалі:
¤Ударимо автопробігом по безкнижжю і нехлюйству
¤В березні у Львові буде дуже солодко
¤Ані Лорак їде на фестиваль «На зустріч Мрії»

ексклюзив:
¤Український фотокор став лауреатом World Press Photo
¤Українські Вечорниці вперше відвідали Швейцарію
¤Ярослав Грицак: життя, смерть та інші неприємності

шоу-бізнес:
¤Vladislav Левицький - улюблений співак гурту «ТіК»!
¤На «Євробаченні» Владіслав Левицький співатиме пісню гурту «АнтитілА»?
¤Музикою з Криївки потішив холдинг емоцій

люди:
¤Помер Джером Девід Селінджер
¤Картинки. Yiorgos Yiakos
¤Сашко Положинський йде на президентські вибори!

кіно:
¤У Львові та Відні зніматимуть фільм про Кульчицького
¤В Україні з’явиться перший анімаційний комікс жахів
¤Лесь Подерев’янський зніматиме блокбастер

ще новини:
¤У Львівській філармонії 18 лютого — Віртуози Львова
¤На знімальному майданчику - Львівський дитячий телевізійний театр «Юрашки»
¤В новий рік — з новим Слоником!



Маріанна Піцишин
Привиди театру

Він не шукав. Вона не плакала. Двері зі скрипом прочинились від вітру. В, тьмяно освітлений чотирма свічками, коридор увірвалась хуртовина. Сніжин...

Олександра Личак
Записки інопланетянки

О деревьях ...    Я смотрела на деревья. Они  начинаются снизу и уходят  кор...




Професійний фотограф
Гудима Борис
Весільне фото, портерти, дитяче, сімейне фото.
Професійна якість, помірковані ціни.
(працюю разом з дружиною)
http://www.photolife.lviv.ua

Лінк тижня
 
Нова рубрика - картинки

Однак, любі мої, читаючи ці коротенькі речення, ви будете ностальгійно посміхатися


Триває завантаження...
         

Думка редакції може не збігатися з точкою зору авторів та дописувачів статтей.
Редакція не несе відповідальності за достовірність інформації, наведеної в нередакційних та рекламних матеріалах. При використанні матеріалів сайту, гіперпосилання на JeyArt.com.ua обов'язкове!
2006-2018 © Jey Corporation. E-mail редакції — office@jeyart.com.ua
веб-дизайн: Костя Бєглов,
веб-програмування: Юрій Сторож
Rambler's Top100 Rambler's Top100 Яндекс цитирования Український рейтинг TOP.TOPUA.NET
Корисні посилання: Error: Cache dir: Permission denied!
Error: Can't open cache file!
Error: Can't write cache!